Історія міжнародного Червоного Хреста - Дніпропетровська обласна організація Товариства Червоного Хреста України. Офіційний веб-сайт

Перейти до вмісту

Головне меню:

Історія міжнародного Червоного Хреста

Про нас > Історія

Міжнародний комітет Червоного Хреста
Сольферіно, Анрі Дюнан та заснування Міжнародного комітету Червоного Хреста



  Аж до середини 19 століття не існувало ефективної системи забезпечення лікування поранених у бою солдатів та місць для їхнього безпечного розташування. У червні 1859 році швейцарський бізнесмен Анрі Дюнан їздив в Італію для того, щоб зустрітися з французьким імператором Наполеоном III для обговорення труднощів проведення бізнесу в lt Алжирі, який тоді був окупований Францією. Ввечері 24 червня він приїхав в містечко lt Сольферіно, де став свідком битви, під час якої загинуло або було поранено близько 40000 солдатів з кожного боку. Анрі Дюнан був шокований наслідками битви та відсутністю елементарної медичної допомоги пораненим. Він повністю відмовився від первинної мети своєї подорожі і кілька днів присвятив себе лікуванню та догляду за пораненими. Повернувшись додому вЖеневу, він вирішив написати книжку, яку видав власним коштом в 1862 році під назвою "Спогади про Сольферіно". Він розіслав декілька екземплярів книжкок провідним політичним та військовим діячам Європи. Окрім видання книжки, Дюнан відстоював утворення національних, добровільних організації, які б допомагали пораненим солдатам під час війни. Крім того він закликав до розробки та підписання міжнародних договорів, які б гарантували безпеку нейтральних медиків та лікарень для поранених на полі бою.
       9 лютого 1863 році в Женеві, Анрі Дюнан заснував «Комітет п'яти», до якого крім самого Дюнана ввійшли ще чотири представники впливових женевських родин: Гюстав Муаньє, правник і голова Женевського товариства публічного добробуту, лікар Луї Аппіа з великим досвідом роботи в польових умовах, друг і колега Аппіа Теодор Монуар із Женевської комісії гігієни та охорони здоров'я та Ґійом-Анрі Дюфур, впливовий генерал швейцаської армії. Комітет був комісією Женевського товариства публічного добробуту. Він поставив собі метою вивчити питання про можливість втілення ідеї Дюнана й організувти міжнародну конференцію щодо практичного втілення цієї ідеї в життя. Через вісім днів п'ятірка вирішила перейменувати свій комітет у «Міжнародний комітет допомоги пораненим». З 26 по 29 жовтня 1863 у Женеві відбулася міжнародна конференція, огранізована комітетом. Конференція ставила перед собою мету розробити систему практичних заходів з метою покращення роботи медичних служб на полі бою. В роботі конференції взяли участь 36 делегатів: 18 офіційних делегатів від урядів країн, 6 представників неурядових організацій, 7 неофіційних чужоземних делегатів та 5 членів комітету. На конференції були преставлені: Австро-Угорська імперія, Баден, Королівство Баварія, Франція, Королівство Ганновер, Гессе-Кассель, Італійське королівство, Нідерланди, Пруссія, Російська імперія, Королівство Саксонія, Іспанія, Шведсько-Норвезький союз та Сполучене королівство Великої Британії та Ірландії.
У резолюції конференції, прийнятій 29 жовтня 1863, зокрема були пропозиції про


  • Заснування національних товариств допомоги пораненим солдатам;

  • Статус нейтральності й захисту щодо поранених;

  • Використання волонтерів для подання допомоги на полі бою;

  • Організацю нових конференцій, метою яких було б вписати ці концепції в обов'язкові для дотримання правові міжнародні договори;

  • Запровадження спільного символу для медичного персоналу, за яким його можна було б розрізнити - пов'язки із червоним хрестом.

     Наступного року швейцарський уряд запросив уряди всіх європейських країн, а також Сполучених Штатів, Бразилії та Мексики на офіційну дипломатичну конференцію. Своїх делегатів прислали до Женеви шістнадцять країн. 22 серпня 1864 конференція затвердила першу Женевську конвенцію «Про покращення становища поранених в польових арміях». Її підписали представники 12 країн та королівств: Бадену, Бельгії, Данії, Франції, Гессе, Італії, Нідерландів, Португалії, Пруссії, Швейцарії, Іспанії та Вюртембергу. Конвенція складалася із 10 статей, які встановили перші обов'язкові правила, що гарантували нейтральність і захист під час збройного конфлікту пораненим солдатам, медичному персоналу й гуманітарним інституціям. Крім того конвенція встановила дві вимоги для визнання Міжнародним комітетом національного товариства допомоги:

  • Національне товариство повинно мати визнання власного уряду

  • Національний уряд відповідної країни повинен бути членом Женевської конвенції


     Одразу ж після підписання Женевської конвенції національні товариства були засновані в Бельгії, Данії, Франції, Ольденбургу, Пруссії, Іспанії та Вюртембургу. Ще в 1864 Луї Аппія та Шарль ван де Вельде, капітан нідерландської армії, стали першими незалежними й нейтральними делегатами, що розпочали діяльність під час збройного конфлікту під емблемою червоного хреста. Через три роки, в 1867, була скликана перша Міжнародна конференція національних товариств з медичної допомоги пораненим у війні.
Того ж, 1867 року, Анрі Дюнан був змушений оголосити банкрутство внаслідок невдач свого бізнесу в Алжирі, причиною якого почасти була його невтомна робота в Міжнародному комітеті. Невдачі в бізнесі й конфлікт із Гюставом Муаньє призвів до зняття Дюнана з посади секретаря Комітету та позбавлення членства в ньому. Дюнана звинуватили у фальшивому банкрутстві, й був виписаний ордер на його арешт. Він змушений був покинути рідне місто й ніколи туди не повертатися.
      В наступні роки національні комітети руху були утворені майже у всіх європейських країнах. У 1876 комітет утвердив назву «Міжнародний комітет Червоного Хреста», яка залишається чинною до нині. Через п'ять років зусиллями Клари Бартон утворився Американський червоний хрест. Число країн, що підписали Женевську конвенцію збільшувалося, її положення стали виконуватися. Рух червоного хреста здобував повагу, до роботи національних комітетах зголошувалися численні добровольці.
     Коли в 1901 році вперше вручалася Нобелівська премія миру, Норвезький Нобелівський комітет вирішив дати їх спільно Анрі Дюрану й Фредеріку Пассі провідному пацифісту. Важливішою подією, ніж сама честь нагородження Нобелівською премією, було офіційне привітання від Міжнародного комітету Червоного Хреста, яке означало реабілітацію Анрі Дюрана й визнання тієї визначної ролі, яку він відіграв при утворенні Червоного Хреста. Дюран помер через дев'ять років у маленькому швейцарському курортному містечку Гейден. Давній супротивник Дюрана, Гюстав Муаньє, помер двома місяцями раніше. Він президував у Комітеті довше, ніж будь-хто в його історії.
      У 1906 Женевська конвенція 1867 вперше була переглянута. Через рік Друга міжнародна мирна конференція у Гаазі прийняла Гаазьку конвенцію 1907, яка розширила дію Женевської конвенції на військові дії на морі. Перед Першою світовою війною, через 50 років після заснування Червоного Хреста й прийняття першої Женевської конвенції, у світі налічувалося 45 національних товариств допомоги пораненим. Рух вийшов за межі Європи й Північної Америки, до нього долучилися країни центральної й Південної Америки: Аргентина, Бразилія, Чилі, Куба, lt Мексика, Перу, Сальвадор, Уругвай, Венесуела; країни Азії: Китайська Республіка, Японія, lt Корея, Сіам; та Африки: Південно-Африканська Республіка.

Під час першої світової війни


        З початком Першої світової війни, Міжнародний комітетет Червоного Хреста зустрівся із надзвичайними складнощами, впоратися з якими зміг лише за сприяння національних товариств. Працівники Червоного Хреста прийшли на допомогу медичним службам європейських країн зі всього світу, включно з США та Японією. 15 жовтня 1914 року, Міжнародний комітет Червоного Хреста заснував Міжнародне агентство військовополонених, в якому до кінця 1914 вже працювало 1200 людей, здебільшого волонтерів. До кінця війни Агентство переслало понад 20 мільйонів листів та повідомлень, 1,9 мільйона передач й зібрало пожертвування на суму 18 мільйонів швейцарських франків. За сприяння Агентства близко 200 тисяч бранців змогли повернутися додому внаслідок обміну полоненими. Каталог Агентства за період з 1914 по 1923 зібрав понад 7 мільйонів карток, кожна з яких відповідала бранцю або пропалому безвісти. Цей каталог допоміг ідентифікувати понад 2 млн військовополонених і надав їм змогу встановити зв'язок із рідними. Зараз цей каталог позичений женевському Музею Міжнародного Червоного Хреста та Червоного Півмісяця. Право користуватися каталогом досі обмежене.
        Упродовж війни Міжнародний комітет Червоного Хреста відстежував виконання сторонами конфлікту Женевських конвенцій 1907 року й у разі порушень, звертався до країни порушника зі скаргою. При першому в історії застосуванні хімічної зброї Червоний Хрест висловив палкий протест. Навіть не маючи мандату від Женевських конвенцій, Міжнародний комітет намагався покращити умови постраждалого цивільного населення. На територіях, які мали офіційний статус окупованих, Міжнародний комітет мав змогу допомагати цивільному населенню за умовами Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 років. Ці конвенції були також правовою основою роботи Червоного Хреста з військовополоненими. Крім описаної вище роботи Міжнародного агентства, Червоний Хрест проводив інспектування таборів військовополонених. Протягом війни 41 делегат Червоного Хреста відвідав 524 табори на всій території Європи.
      З 1916 по 1918 Міжнародний комітет Червоного Хреста опублікував низку поштових листівок з фотографіями з таборів військовополонених. На них було відображене щоденне життя бранців, отримання листів з дому тощо. Міжнародний комітет намагався таким чином вселити надію в серця родин військовополонених, зменшити непевність щодо долі близьких їм людей. Після війни Червоний Хрест організував повернення додому понад 420 тис. військовополонених. З 1920 року задача репатріації була передана щойно заснованій Лізі Націй, яка доручила роботу норвезькому дипломату Фрітьофу Нансену. Згодом його правовий мандат був розширений задачею надання допомоги біженцям і переміщеним особам. Нансен запровадив так званий нансенів паспорт, який видавався біженцям, що втратили своє громадянство. У 1922 році зусилля Нансена були відзначені Нобелівською премією миру.
         За свою плідну роботу в часи війни Міжнародний комітет Червоного Хреста теж був нагороджений Нобелівською премією миру 1917-го року. Ця премія була єдиною Нобелівською премію у проміжку часу з 1914 по 1918.
         У 1923 році Комітет змінив політику щодо обрання нових членів. Доти в Комітеті могли працювати тільки громадяни Женеви. Це обмеження було зняте, й тепер право залучення до Комітету набули всі швейцарці. Враховуючи досвід Першої світової війни, у 1925 був затверджений новий додаток до Женевської конвенції, що поставив поза законом використання у якості зброї удушливі та отруйні гази й біологічні чинники. Через чотири роки була переглянута сама Конвенція, й затверджена друга Женевська конвенція «щодо поводження з військовополоненими». Події війни та діяльність Червоного Хреста у воєнний період значно підняли репутацію й авторитет Комітету в міжнародному товаристві, й призвели до розширення сфери його діяльності.
        У 1934 з'явився й був затверджений Міжнародним комітетом проект нової конвенції щодо захисту мирного населення в період збройного конфлікту. На жаль, більшість урядів були мало зацікавленні у впровадженні цієї конвенції, й до початку Другої світової війни вона не вступила в силу.

Під час другої світової війни

         Правовою основою роботи Міжнародного комітету Червоного Хреста під час Другої світової війни була Женевська конвенція в редакції 1929 року. Діяльність комітету була аналогічна його діяльності в Першу світову війну: інспекція таборів військовополонених, організація допомоги мирному населенню, забезпечення можливості листування військовополоненим, повідомлення про пропалих безвісти. До кінця війни 179 делегатів провели 12 750 відвідувань таборів військовополонених у 41 країні. Центральне інформаційне агентство в питаннях військовополонених (Zentralauskunftsstelle für Kriegsgefangene) мало 3 тис. працівників, каталог бранців налічував 45 мільйонів карток, Агентство забезпечило пересилку 120 млн листів. Значною перешкодою було те, що Німецький Червоний Хрест, який контролювали нацисти, відмовлявся дотримуватися женевських статей. Серед порушень була депортація євреїв з Німеччини та знищення євреїв у нацистських концентраційних таборах. Крім того Радянський Союз та Японія не були членами Женевської конвенції 1929 року й не мали легальних зобов'язань щодо дотримання її вимог.
        Міжнародний комітет Червоного Хреста не зміг досягти домовленості з нацистською Німеччиною щодо поводження із людьми в концентраційних таборах, і врешті-решт припинив чинити тиск, щоб не поставити під загрозу роботу із військовополоненими. Він також не зміг отримати задовільної відповіді щодо таборів смерті та масового винищення європейських євреїв, циган тощо. В листопаді 1943 Міжнародний комітет отримав дозвіл на посилки в концентраційні табори в тих випадках, коли були відомі імена й місцезнаходження адресатів. Оскільки повідомлення про отримання посилок часто підписували інші в'язні, Міжнародний комітет зумів визначити особи приблизно 105 тисяч в'язнів і передати близко 1,1 млн посилок, в основному в Дахау, Бухенвальд, Равенсбрюк та Сахсенгаузен.
Відомо, що швейцарський офіцер Моріс Россель, делегат від Міжнародного Червоного Хреста в Берліні, відвідав Аушвіц у 1943 та Терезінштадт у 1944. Його спогади були записані Клодом Ланцманном у 1979 у документальному фільмі «Відвідувач від живих».
           12 березня 1945 президент Міжнародного комітету Червоного Хреста Якоб Буркгардт отримав повідомлення від генерала СС Ернста Кальтенбруннера з позитивною відповіддю на вимогу Червоного Хреста відвідування концентраційних таборів. Німеччина поставила умову, що делегати повинні залишатися в таборах до кінця війни. Міжнародний комітет надіслав 10 делегатів. Один із них, Луї Гефлігер, зумів запобігти знищенню Маутгаузен-Гузена, повідомивши американські війська про плани німців, чим врятував близько 60 тисяч в'язнів. Міжнародний комітет засудив його дії, оскільки вони були власною ініціативою, що поставила під ризик нейтральність Червоного Хреста у війні. Репутація Гефлігера була реабілітована тільки в 1990 році.
     
Інший визначний приклад гуманізму продемонстрував Фрідріх Борн, делегат Міжнародного комітету в Будапешті. Він врятував життя від 11 до 15 тисяч євреїв. Женевський лікар Марсель Жуно був одним із перших європейців, що відвідалиХіросіму після ядерного бомбардування.
У 1944 Міжнародний комітет Червоного Хреста отримав другу Нобелівську премію миру. Як і під час Першої світової війни, ця премія була єдною в період війни з 1939 по 1945. Після війни Міжнародний комітет працював із національними товариствами, намагаючись надати допомогу країнам, що постраждали від війни найбільше. У 1948 Комітет опублікував звіт, в якому описувалася його діяльність під час війни. З 1996 архів Міжнародного комітету за цей період відкритий для академічних і публічних досліджень.


   У післявоєнний період


         12 серпня 1949 були затверджені нові зміни до двох попередніх Женевських конвенцій. Додаток «щодо покращення умов поранених, хворих членів збройних сил на морі, та тих, що пострадали від корабельних катастроф», який тепер називають другою женевською конвенцією, був включений в основний текст Женевської конвенції як спадкоємець Гаазької конвенції 1907. Женевська конвенція «щодо поводження з військовополоненими» від 1929 року була другою з історичної точки зору, але після 1949 її стали називати третьою, оскільки вона з'явилася пізніше від Гаазької. Враховуючи досвід Другої світової війни, була затверджена Четверта женевська конвенція «щодо захисту мирного населення в часи війни». Додаткові протоколи від 8 червня 1977 року проголосили, що конвенції мають силу й під час внутрішніх конфліктів, наприклад, громадянських воєн. На сьогодні чотири конвенції та додаткові протоколи до них містять понад 600 статей у порівнянні з 10 статтями початкової Женевської конвенції 1864 року.
Перед столітнім ювілеєм, у 1963 році, Міжнародний комітет Червоного Хреста разом із Міжнародною федерацією товариств Червоного Хреста та Червоного Півмісяця, отримав третю Нобелівську премію миру. Починаючи з 1993, право бути делегатами Міжнародного комітету отримали нешвейцарські громадяни. Відтоді число таких працівників Міжнародного комітету досягло 35 %.

 
Назад до вмісту | Назад до головного меню